1

«Чому він не пише?»
Вимальовуючи гострим пензлем полум’яну пелюстку розпатланої півонії, раз по раз кидає погляд в бік телефона, що лежить поряд.
«Ні, жодних повідомлень.»
Невже так складно? Просто відправити декілька слів, навіть якщо вони вже нічого не варті. Мовляв, люблю тебе, сумую.
«Скільки вже не пише?»
Насправді рахувати, згадувати дати не потрібно. І без того знає – два тижні та чотири дні. Раніше таких довгих проміжків не траплялося.
«Може самій йому написати?»
Так кортить отримати звісточку… душа ниє від невизначеності.
...

Музика супроводжує людину протягом усього життя, змінюючись разом із настроєм і обставинами. Вона може бути тихим фоном під час роботи або сильним емоційним вибухом у навушниках. Кожен жанр має свою атмосферу: рок додає енергії, класика заспокоює, а електронна музика створює відчуття руху та сучасності. Часто одна пісня здатна викликати спогади, які давно забулися. Музика об’єднує людей, навіть якщо вони говорять різними мовами. Вона не потребує перекладу — достатньо відчути ритм і мелодію. Саме тому музика залишається універсальною мовою, зрозумілою кожному.

Коли сонце опускалося за обрій, а дорослі виходили в садок поговорити з сусідами про погоду та врожай, Деві подобалося вибігати надвір і мчати в поле. Там він стояв серед високих пухнастих колосків ячменю, гладячи їх по вовні, і дивився крізь квіти маків на сонце. Кожен бутон горів у вечірньому полум'ї. Хлопчик жмурив темні розкосі очі і посміхався дню, що відходив у минуле. Потім він лягав у траву і кликав невидимого друга:

- Асура.

З василька, що схилив голову назустріч дитині, вилітав крихітний джміль і сідав Деві на долоню. Так було день у день. Сьогодні Деві мав філософський настрій.

— Чого б тобі хотілося, маленький володаре? — Серйозно продзижчала комаха.

- Скажи, Асура, ти пам'ятаєш, як ми були рибами? Як сонце виблискувало на дні нашого озера? Як вода освіжала прохолодою наші блискучі боки? Як вона наповнювала нас життям, проходячи через зябра?
...

Осінній дощ, немов іржа, роз'їдав густі крони каштанів. Сутінки падали, як завіса наприкінці нудної вистави. В темряві повільно запалювалися ліхтарі, ніби очі нічних чудовиськ.

На світ ліхтарів почали злітатися метелики, покликані давніми інстинктами. Звичайному перехожому здалеку було не зрозуміло: це танцюючі привиди або каламутні плями сльоти, що розтікаються по склу? Щось вабило їх до сяйва неонових вогнів. Можливо, холод самотності?

Кремезний чоловік у сірому пальті та тендітна жінка в червоному плащі ховалися під навісом автобусної зупинки. Він тримав її тонкі пальці у своїх руках і зігрівав їх поцілунками. Закохані палали, як дві свічки, і ніч уже не виглядала такою мертвою і крижаною. Здавалось, що вони виймають сонце один із одного, сповнюючи морок зупинки сяйвом.
Тим часом метелики кружляли навколо ліхтарів. Зрідка один підлітав надто близько і, засліплений полум'ям, падав у брудну калюжу.
...

У магазині секонд хенду серед інших іграшок лежав Бананчик у великій скриньці, що пахла пральним порошком. І хоча малюк потрапив сюди через пару тижнів після свого народження, він любив життя і рідко сумував. Спогади про господиню все ще турбували пам'ять. Він не чекав, що вона повернеться чи шукатиме його. Сувора вчителька в школі сказала, що Бананчик виглядає "безглуздо і смішно", напевно, тому його і покинула Аня. Інші іграшки, пошиті дітьми на уроці праці, також отримали оцінки. Аня чомусь погодилася з вчителькою і подумки поставила на Бананчику та своїх здібностях кравчині хрест.

І хоча Бананчик ніколи зірок із неба не хватав, у нього залишилася здорова самооцінка. Те, що він виглядав, як жовте восьмилапе кошеня, його не бентежило. Іграшці подобалося стояти вдома на полиці серед високих Барбі та разом з Аньою дивитися мультики по телевізору. Звичайно, він не рівня всяким собачкам ЧіЧіЛав та фабричним плюшевим ведмедям. Зате хто б не зайшов у кімнату, побачивши його, тут же питав: "А що то там лежить?"
...