Ілюзія тепла

Осінній дощ, немов іржа, роз’їдав густі крони каштанів. Сутінки падали, як завіса наприкінці нудної вистави. В темряві повільно запалювалися ліхтарі, ніби очі нічних чудовиськ.

На світ ліхтарів почали злітатися метелики, покликані давніми інстинктами. Звичайному перехожому здалеку було не зрозуміло: це танцюючі привиди або каламутні плями сльоти, що розтікаються по склу? Щось вабило їх до сяйва неонових вогнів. Можливо, холод самотності?

Кремезний чоловік у сірому пальті та тендітна жінка в червоному плащі ховалися під навісом автобусної зупинки. Він тримав її тонкі пальці у своїх руках і зігрівав їх поцілунками. Закохані палали, як дві свічки, і ніч уже не виглядала такою мертвою і крижаною. Здавалось, що вони виймають сонце один із одного, сповнюючи морок зупинки сяйвом.
Тим часом метелики кружляли навколо ліхтарів. Зрідка один підлітав надто близько і, засліплений полум’ям, падав у брудну калюжу.

Прокинувшись вранці у чужій квартирі, жінка відчула незручність від власної наготи. Вона сховала тіло в халат і, підійшовши до дзеркала, помітила, що в очах замість сяючих іскорок оселилися кристали порожнечі. В них помирали засліплені полум’ям метелики.
У сумочці завібрував телефон. Вона здригнулася і згорбилась, боячись почути голос чоловіка.