Завантаження...
Приречене місто гаптує тривогою сквери,
Ховає скривавлене тіло у морок дощів.
Емоції зайві в тенетах звірячої ери:
Спускайся під землю у холод німих ліхтарів.
Зітхають від болю безмовні примари-будинки.
Здригаються стіни і стелі від вибухів бомб,
Їх вікна пустіють без рідних, немов невидимки,
І згадують теплі долоньки дітей і любов.
Памятаю цей вірш. Чотири роки пройшло, нічого не змінилося. А вірш чудовий.